Білий континент довго ховався за стіною льоду і туману. Моряки бачили лише безкраї крижані поля, а картографи малювали на півдні фантастичну «Тера Австраліс». Реальне відкриття Антарктиди сталося не в один день і не однією людиною. Це була серія майже одночасних зустрічей із невідомим берегом у січні 1820 року.

Три експедиції — російська, британська та американська — підійшли до краю материка з різними цілями. Одні шукали нові землі за наказом імператора, інші полювали на тюленів, треті виконували військове завдання. Їхні журнали й досі викликають суперечки серед істориків. Хто ж першим побачив Антарктиду?

Відповідь залежить від того, що вважати відкриттям: льодовий бар’єр, прикріплений до суші, чи вже скелясті гори півострова. Сучасна наука схиляється до того, що перший погляд кинув екіпаж шлюпів «Восток» і «Мирний».

Передісторія: Кук підійшов, але не побачив

У 1772–1775 роках капітан Джеймс Кук на кораблях «Резолюшн» і «Едвенчер» тричі перетнув Південне полярне коло. 30 січня 1774 року він досяг 71°10′ південної широти — рекорд, який протримався майже півстоліття. Льоди зупинили його за десятки миль від берега. Кук зробив висновок: якщо на півдні й є земля, вона непридатна для життя і вкрита вічним льодом.

Його звіт надовго охолодив ентузіазм. Проте тюленебійці й китобої продовжували просуватися на південь у пошуках нових промислів. 1819 року британський капітан Вільям Сміт випадково відкрив Південні Шетландські острови. Це підштовхнуло одразу кілька країн до нових походів.

Російська експедиція Беллінсгаузена і Лазарєва

У липні 1819 року з Кронштадта вийшли два шлюпи: «Восток» під командуванням Фабіана Готліба фон Беллінсгаузена і «Мирний» під керівництвом Михайла Лазарєва. Завдання було чітким — піти далі на південь, ніж Кук, і перевірити, чи існує великий материк.

27 січня 1820 року (за григоріанським календарем) кораблі опинилися на широті 69°21′ південної і довготі близько 2°14′ західної. Перед ними піднялася висока льодова стіна. Беллінсгаузен записав у журналі, що бачить «матерій лід» — суцільний, нерухомий, схожий на берег. Сьогодні історики вважають, що це був край шельфового льодовика Фімбул поблизу Землі Королеви Мод.

Саме цей момент більшість сучасних дослідників визнає першим достовірним спостереженням антарктичного материка.

Експедиція не змогла підійти ближче через суцільну кригу. Беллінсгаузен тоді ще не був упевнений, що перед ним континент. Лише пізніше, коли переклали його журнали точніше, з’ясувалося: опис ідеально збігається з реальним виглядом льодовикового шельфу.

Британський погляд: Брансфілд і півострів Триніті

Усього через три дні, 30 січня 1820 року, британський офіцер Едвард Брансфілд разом із Вільямом Смітом на кораблі «Вільямс» побачив щось інше. Вони підійшли до північного краю Антарктичного півострова — землі, яку назвали Триніті. У журналі з’явився запис про «високі гори, вкриті снігом».

Брансфілд чітко розрізнив скелястий берег, а не лише льодовий бар’єр. Британська історіографія довго наполягала, що саме він відкрив материк, бо побачив справжню сушу. Різниця в кілька днів і різні частини континенту створили класичний історичний спір.

Американські тюленебійці: Палмер і перша висадка

У листопаді 1820 року молодий капітан Натаніель Палмер на крихітному шлюпі «Гіро» теж побачив береги Антарктичного півострова. Він шукав тюленів і не планував наукових відкриттів. Пізніше американці активно просували його пріоритет, особливо після зустрічі з Беллінсгаузеном біля острова Десепшен у лютому 1821 року.

А от перша документально зафіксована висадка на материк відбулася 7 лютого 1821 року. Капітан Джон Девіс з американського судна «Сесилія» відправив шлюпку до бухти Г’юз на західному узбережжі півострова. Екіпаж пробув на березі менше години, шукаючи тюленів, і нічого не знайшов. Девіс записав: «Вважаю, що ця південна земля — континент».

Цей епізод довго залишався майже непоміченим, бо тюленебійці тримали маршрути в таємниці. Лише в середині XX століття журнали підтвердили подію.

Дані зведені за матеріалами National Geographic та Britannica.

Чому спір не вщухає

Різниця між льодовим шельфом і скелястим берегом здається дрібницею лише на папері. Для мореплавців XIX століття це була принципова різниця. Беллінсгаузен бачив суцільну крижану стіну і не стверджував, що відкрив континент. Брансфілд чітко описав гори. Палмер і Девіс працювали на промисел і майже не публікували результатів.

У радянській історіографії пріоритет Беллінсгаузена став майже догмою. У британській і американській традиціях акцент робили на більш «твердих» спостереженнях. Сьогодні більшість незалежних дослідників визнає: російська експедиція була першою за часом, а британська — першою, хто однозначно ідентифікував сушу півострова.

Відкриття Антарктиди — це колективний процес, розтягнутий у часі, а не один героїчний момент.

Що сталося далі

Після 1820 року на південь кинулися десятки суден. У 1830–1840-х роках Джеймс Кларк Росс відкрив море, яке носить його ім’я, і величезний льодовиковий бар’єр. Французька експедиція Дюмон-Дюрвіля побачила Землю Аделі. Американська експедиція Вілкса пройшла вздовж тисячі миль берега і вперше заявила, що це саме континент.

Справжнє наукове освоєння почалося лише на межі XIX–XX століть. Перша безсумнівна висадка з науковими цілями відбулася 1895 року на мисі Адер. А Південний полюс підкорили лише 1911 року.

Сьогодні Антарктида — континент без суверенітету, захищений Договором про Антарктику 1959 року. На її території працюють наукові станції десятків країн, у тому числі українська «Академік Вернадський». Льодовики, які побачили моряки двісті років тому, зараз уважно вивчають як індикатор змін клімату.

Історія відкриття Антарктиди нагадує, що великі географічні відкриття рідко належать одній людині. Це завжди ланцюг зустрічей, помилок, сміливих рішень і випадковостей. 27 січня 1820 року хтось вперше побачив білу стіну на горизонті. Через три дні хтось інший розгледів гори. А ще через рік хтось ступив на сніг. Кожен із цих кроків був необхідним.

Білий континент більше не приховує своїх берегів. Але питання «хто відкрив Антарктиду» досі змушує перегортати старі журнали й порівнювати координати. І в цьому — особлива краса географічної історії.