Ракета Х-59, відома під назвою «Овід», є дозвуковою тактичною авіаційною ракетою класу «повітря — поверхня», розробленою в Радянському Союзі та модернізованою в Росії. Вона призначена для ураження наземних і надводних цілей з безпечної відстані, минаючи зони щільної протиповітряної оборони. З моменту прийняття на озброєння у 1980 році ця ракета пройшла кілька етапів удосконалення, перетворившись із короткодальної моделі з телевізійним наведенням на сучасні варіанти з дальністю до 290 кілометрів.

У російсько-українській війні ракета Х-59 стала одним із масово застосовуваних засобів для ударів по інфраструктурі, елеваторах, енергетичних об’єктах та цивільних спорудах. Російські війська використовують її як відносно недорогу альтернативу дорожчим крилатим ракетам великої дальності, особливо в умовах обмежених запасів високотехнологічних боєприпасів. Запуски фіксуються регулярно, зокрема у 2026 році — в середньому 5–10 ракет на місяць у складі комбінованих атак разом із ударними дронами.

Конструкція ракети базується на аеродинамічній схемі з циліндричним корпусом та Х-подібним оперенням. Це забезпечує стабільність польоту на низьких висотах і маневреність у кінцевій фазі. Докладний розгляд технічних рішень, варіантів та реального застосування дозволяє зрозуміти місце цієї зброї в сучасних конфліктах.

Історія створення та еволюція ракети Х-59

Розробку ракети Х-59 розпочало Московське конструкторське бюро «Радуга» у 1975 році. Льотно-конструкторські випробування тривали до 1977 року на базі в Ахтубінську, а державні випробування завершилися у 1979 році. У 1980 році комплекс у складі винищувача-бомбардувальника Су-24М та ракети Х-59 прийняли на озброєння радянських ВПС.

Початкова мета полягала у створенні зброї, здатної вражати важливі наземні об’єкти, прикриті засобами протиповітряної оборони, з відстані, що перевищує дальність дії більшості зенітних комплексів того часу. Базова версія отримала двоступінчастий твердопаливний двигун та телевізійно-командну систему наведення. Це дозволяло оператору на борту літака-носія бачити зображення з камери ракети та коригувати траєкторію через радіоканал.

У 1980-х роках конструктори почали роботу над модернізацією. Заміна маршового твердопаливного двигуна на турбореактивний значно збільшила дальність і ефективність польоту. Так з’явилася версія Х-59М, прийнята на озброєння у 1990-х. Подальші модифікації додали супутникову навігацію, активні радіолокаційні головки самонаведення та елементи зниження помітності. Виробництво та модернізацію нині здійснює корпорація «Тактичне ракетне озброєння».

Технічні характеристики базової моделі

Базова ракета Х-59 має порівняно просту конструкцію, оптимізовану для ударів по стаціонарних цілях у межах прямої видимості або з невеликою корекцією. Її аеродинаміка передбачає політ на малій висоті з використанням радіовисотоміра для огибання рельєфу. Двоступінчастий двигун забезпечує швидкий розгін після пуску та підтримку крейсерської швидкості.

Інформація про технічні характеристики базується на даних з відкритих джерел, зокрема Української Вікіпедії та аналітичних матеріалів Espreso.tv.

Кругова імовірна помилка (КІВ) для базової моделі становить 2–3 метри. Це достатньо для ураження будівель, складів чи техніки, але вимагає точного визначення координат цілі перед пуском. Ракета запускається з висот від 200 до 11 000 метрів при швидкості носія 600–1000 км/год.

Основні модифікації та їх відмінності

З часом базова конструкція отримала низку удосконалень. Кожна нова версія вирішувала конкретні завдання: збільшення дальності, підвищення точності, адаптація під різні типи цілей або зниження радіолокаційної помітності.

• Х-59М (Овод-М, AS-18 Kazoo) — основна модернізація з турбореактивним двигуном у підфюзеляжній гондолі. Дальність зросла до 115 км, бойова частина — до 320 кг (проникна) або 280 кг (касетна). Маса — близько 930 кг, довжина — 5,7 м.
• Х-59МК — протикорабельний варіант з активною радіолокаційною головкою самонаведення. Дальність до 285 км, оптимізована для ударів по кораблях водотоннажністю до 5000 тонн.
• Х-59МК2 — сучасна версія для наземних цілей з відомими координатами. Поєднує інерційну систему, супутникову навігацію та оптико-електронну або радіолокаційну головку. Дальність до 285–290 км. Існує компактна модифікація довжиною близько 4,2 м та масою 770 кг для внутрішнього розміщення на винищувачах типу Су-57.

Перехід на турбореактивний двигун у версіях М та МК2 дозволив значно підвищити економічність польоту. Ракета може тривалий час підтримувати крейсерську швидкість на малій висоті, використовуючи радіовисотомір для автоматичного огибання місцевості. Це ускладнює її виявлення наземними радарами.

Система наведення та принцип роботи

Принцип дії ракети Х-59 залежить від конкретної модифікації, але загальна схема залишається подібною. Перед пуском у систему вводять координати цілі або здійснюють захоплення через телевізійну камеру. Після відділення від носія спрацьовує стартовий прискорювач, який виводить ракету на крейсерську траєкторію.

У базовій версії та Х-59М основну роль відіграє телекомандна система. Ракета передає зображення з носової телевізійної камери на борт літака через спеціальний контейнер управління (наприклад, типу АПК-9). Оператор бачить ціль на екрані та надсилає команди корекції траєкторії. Це забезпечує високу точність, але вимагає постійного радіоконтакту та хорошої видимості.

У сучасніших варіантах, зокрема Х-59МК2, реалізовано комбіновану систему: інерційна навігація на більшій частині маршруту, супутникова корекція (ГЛОНАСС/GPS) та активна головка самонаведення на кінцевому етапі. Такий підхід дозволяє застосовувати ракету за принципом «вистрілив і забув» навіть у складніших умовах. Кругова імовірна помилка становить 3–5 метрів.

Ракета Х-59МК2 здатна уражати стаціонарні цілі на відстані до 290 кілометрів з точністю, достатньою для знищення критично важливих об’єктів інфраструктури.

Бойове застосування у російсько-українській війні

Перше зафіксоване застосування ракети Х-59 в Україні відбулося 3–4 квітня 2022 року — удар по елеватору на Миколаївщині. З того часу російські війська регулярно використовують різні модифікації для атак на тилові об’єкти. Носіями найчастіше виступають Су-24М та Су-34, які здатні нести по дві ракети та контейнер управління.

У 2022–2024 роках зафіксовано удари по аеродрому в Житомирській області, житлових будинках у Кривому Розі, гуртожитку в Полтавській області та численних об’єктах енергетики й логістики. Ракети запускають як у складі масованих атак разом із дронами Shahed, так і окремо по цілях з відомими координатами.

У 2026 році застосування триває. Росія використовує як наявні запаси, так і нові партії виробництва 2025–2026 років. Середньомісячна кількість запусків становить 5–10 одиниць. Це дозволяє підтримувати тиск на українську інфраструктуру без надмірної витрати дорогих крилатих ракет великої дальності.

Українські сили протиповітряної оборони регулярно перехоплюють ракети Х-59. У липні 2026 року, наприклад, одна ракета цього типу була знищена під час комбінованої атаки разом із понад 130 дронами.

Обмеження та протидія

Попри модернізацію, ракета Х-59 має низку обмежень. Варіанти з телевізійним або оптико-електронним наведенням чутливі до погодних умов — дощу, туману, низької хмарності чи пилу. У таких випадках оператор не може надійно захопити або утримувати ціль. Це одна з причин, чому в Чечні 1990-х років ефективність застосування виявилася низькою.

Сучасні системи протиповітряної оборони України, зокрема комплекси Patriot, NASAMS та мобільні рішення типу Vampire, успішно виявляють і знищують дозвукові крилаті ракети на підході. Висока ефективність перехоплення досягається завдяки поєднанню радарного виявлення, радіоелектронної боротьби та вогневого ураження.

Електронна протидія також впливає на старіші версії: придушення радіоканалу управління або супутникових сигналів знижує точність або зриває атаку. Українські фахівці постійно вдосконалюють методи виявлення та перехоплення таких цілей.

Ракета Х-59 залишається важливим елементом російського арсеналу тактичної авіації. Її відносна простота, можливість запуску з різних носіїв та прийнятна вартість для певних завдань забезпечують їй місце в планах застосування навіть у 2026 році. Водночас удосконалення українських засобів протиповітряної оборони та радіоелектронної боротьби суттєво обмежує її ефективність і змушує противника шукати нові тактичні рішення.