Переговори між Україною та Росією тривають уже понад десятиліття, але жодного разу не призвели до стійкого миру. Кожна нова спроба розкриває глибокі суперечності: питання територій, безпеки та довіри. Сьогодні, у 2026 році, після років повномасштабної війни, дипломатія знову активізувалася у трилатеральному форматі за участі США. Проте фундаментальні розбіжності залишаються.

Успіх будь-яких переговорів залежить не лише від столу, за яким сидять делегації. Він залежить від того, чи готові сторони визнати реальність на полі бою, міжнародне право та ціну, яку вже заплатили мільйони людей. Україна послідовно обстоює позицію, засновану на Статуті ООН та відновленні територіальної цілісності. Росія наполягає на фіксації результатів агресії. Цей розрив визначає динаміку всіх раундів — від 2014-го до сьогодні.

Історія показує: паперові угоди без надійних механізмів виконання та першочергового виведення військ не працюють. Мінські домовленості стали класичним прикладом того, як політичні зобов’язання, ухвалені під військовим тиском, перетворюються на інструмент заморожування конфлікту.

Мінські угоди: урок, який не можна забути

У вересні 2014 року після боїв під Іловайськом та в лютому 2015-го після Дебальцевого з’явилися Мінськ-І та Мінськ-ІІ. Формально вони передбачали припинення вогню, відведення важкої техніки, особливий статус для окремих районів Донецької та Луганської областей, проведення місцевих виборів та відновлення контролю України над кордоном.

Насправді угоди мали низку структурних вад. По-перше, Росію в них позиціонували не як сторону конфлікту, а майже як гаранта. По-друге, послідовність була перевернута: політичні кроки (вибори, амністія, федералізація) пропонували робити до того, як Україна отримає контроль над кордоном. По-третє, документи мали статус політичних декларацій, а не юридично зобов’язуючих договорів.

Україна виконувала військові пункти, Росія та її проксі — ні. Громадська думка в Україні сприймала Мінськ як форму капітуляції. Парламентські дебати 2015 року щодо змін до Конституції показали, наскільки глибоким було неприйняття. В результаті угоди не зупинили обстріли, не повернули територій і не створили довіри. Вони лише дали Росії час на підготовку до більшого наступу 2022 року.

Цей досвід став основою для жорсткішої позиції Києва в наступних переговорах: спочатку безпека та виведення військ, потім усе інше.

Стамбул-2022: момент, коли мир був найближче

У перші тижні повномасштабного вторгнення делегації зустрілися в Гомелі, потім на білорусько-українському кордоні, у Анталії та, нарешті, 29 березня 2022 року в Стамбулі. Під турецькою медіацією вдалося підготувати проєкт комюніке. Україна пропонувала постійний нейтральний статус, обмеження на розмір армії в обмін на багатосторонні гарантії безпеки від США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Туреччини, Росії та інших. Шлях до ЄС залишався відкритим. Питання Криму пропонували відкласти на 10–15 років.

Російська сторона наполягала на демілітаризації, визнанні анексованих територій та праві вето на оборонну політику України. Проєкт так і не став підписаним договором. У квітні 2022 року після розкриття злочинів у Бучі та успішних українських контрнаступів під Харковом і Херсоном переговори фактично зупинилися.

Кожна сторона має свою версію причин зриву. Для України ключовим стало розуміння: паперові гарантії від країни-агресора не варті нічого. Для Росії — що західні партнери нібито переконали Київ воювати далі. Факт залишається: угода, яка могла б зупинити війну на ранньому етапі, не була реалізована через відсутність довіри та невідповідність базових інтересів.

Українська формула миру: десять пунктів справедливості

У листопаді 2022 року Президент України Володимир Зеленський представив на саміті G20 комплексну формулу миру з десяти пунктів. Вона охоплює не лише двосторонні питання, а й глобальні виклики, створені війною.

Основні елементи включають: ядерну та радіаційну безпеку (зокрема контроль над Запорізькою АЕС), продовольчу безпеку (відновлення експорту зерна), енергетичну безпеку (відновлення інфраструктури та обмеження російських енергоресурсів), звільнення всіх полонених і депортованих осіб, зокрема дітей, відновлення територіальної цілісності України відповідно до Статуту ООН, виведення російських військ та припинення бойових дій, правосуддя за воєнні злочини через спеціальний трибунал, екологічну безпеку, надійні гарантії безпеки, що унеможливлять повторну агресію, та підтвердження завершення війни з механізмами реконструкції.

Ця формула отримала широку підтримку міжнародної спільноти саме тому, що поєднує відновлення справедливості з практичними рішеннями для всього світу. Вона не є ультиматумом, а пропозицією комплексного врегулювання.

Трилатеральні переговори 2026 року: Абу-Дабі та Женева

Після періоду відносного затишшя у 2025 році за активної ролі адміністрації США поновилися контакти. У січні-лютому 2026 року відбулися перші трилатеральні зустрічі у форматі США — Україна — Росія в Абу-Дабі. Друга зустріч і переговори в Женеві 17–18 лютого стали найбільш суттєвими з 2022 року.

Учасники домовилися про обмін полоненими (157 осіб з кожного боку). Обговорювалися механізми моніторингу можливого припинення вогню за участі американської сторони. Технічні дискусії щодо військових аспектів визнали конструктивними.

Політичні питання залишилися заблокованими. Росія вимагала повного контролю над залишком Донецької області, який утримує Україна (близько 20 % області), та фіксації інших окупованих територій. Україна наголосила: будь-які територіальні рішення потребують загальнонаціонального референдуму і не можуть бути односторонньою поступкою. Питання Запорізької АЕС та надійних гарантій безпеки також не знайшли спільного рішення. Президент України зазначив, що тиск з боку США та Росії щодо швидкого виходу з Донеччини є неприйнятним без реальних гарантій.

Переговори завершилися без прориву, але сторони заявили про готовність продовжувати діалог. Подальші раунди відклалися через ескалацію на Близькому Сході.

Головні перешкоди на шляху до угоди

Найглибша проблема — дефіцит довіри. Україна пам’ятає невиконані Мінські угоди, Будапештський меморандум та численні порушення режиму припинення вогню. Росія демонструє максималістські вимоги навіть тоді, коли її війська не досягають стратегічних цілей.

Територіальне питання залишається центральним. Україна не може погодитися на втрату суверенітету над частиною своєї території без механізмів, які гарантують, що це не стане прецедентом для нових вимог. Безпекові гарантії для України повинні бути жорсткішими за будь-які попередні домовленості — з чіткими зобов’язаннями та механізмами швидкого реагування.

Внутрішньополітичні фактори також грають роль. В Україні будь-яка угода, що сприйматиметься як капітуляція, не матиме підтримки суспільства. У Росії жорстка риторика та пропаганда обмежують простір для компромісів.

Що може стати основою реального врегулювання

Реалістичний сценарій передбачає поетапний підхід: спочатку надійне припинення вогню з міжнародним моніторингом, виведення військ на лінії, погоджені сторонами, потужні двосторонні або багатосторонні гарантії безпеки для України (включаючи оборонну співпрацю з США та європейськими партнерами), звільнення всіх полонених та повернення депортованих, механізми притягнення до відповідальності за воєнні злочини та масштабну програму відновлення за участі міжнародних донорів.

Такий підхід дозволяє уникнути пастки «замороженого конфлікту», який лише відтермінує нову ескалацію. Він базується на тому, що мир без справедливості — це лише пауза перед новою війною.

Переговори Україна Росія ніколи не були легкими. Вони вимагають від України надзвичайної дипломатичної майстерності, єдності з партнерами та чіткого розуміння власних червоних ліній. Світ у 2026 році вже не той, що у 2014-му чи навіть 2022-му. Україна вистояла і продовжує формувати порядок денний. Саме від послідовності цієї позиції залежить, чи вдасться нарешті перетворити багаторічні зусилля на реальний і справедливий мир.