У вихорі української історії титул гетьмана звучить як відлуння козацької слави та водночас як нагадування про незавершені державні проєкти. Багато хто одразу згадує Богдана Хмельницького чи Івана Мазепу, але питання про останнього носія цього титулу в Україні викликає жваві суперечки навіть серед знавців. Чи це Кирило Розумовський, який завершив епоху козацької Гетьманщини в XVIII столітті? Чи Павло Скоропадський, який у 1918 році на кілька місяців revived давню традицію вже в модерній державі?

Українська історіографія та державна традиція схиляються до чіткої відповіді: саме Павло Скоропадський увійшов в історію як останній гетьман України, який реально стояв на чолі незалежної української держави з повнотою влади. Його семимісячне правління стало містком між козацьким минулим і спробами ХХ століття збудувати суверенну країну посеред революційного хаосу.

Щоб зрозуміти, чому саме він, а не хтось інший, варто зануритися в контекст. Гетьманат як інститут виник у середині XVII століття й проіснував зі змінною долею понад століття, поки Російська імперія не ліквідувала його. Потім минуло майже 154 роки — і титул несподівано повернувся в 1918-му. Цей поворот і робить Скоропадського унікальною постаттю: він не просто успадкував традицію, а спробував адаптувати її до умов світової війни, революції та боротьби за виживання молодої держави.

Гетьманщина козацьких часів і її останній правитель

Козацька Гетьманщина після Переяславської ради 1654 року поступово втрачала автономію, але зберігала внутрішнє самоврядування. Гетьмани змінювали один одного — від Виговського й Дорошенка до Самойловича та Мазепи. Останнім у цій довгій низці став Кирило Розумовський.

Народжений 1728 року в бідній козацькій родині на Чернігівщині, він завдяки братові Олексію — фавориту імператриці Єлизавети — отримав блискучу освіту в Європі та вже 1750 року, у 22 роки, був обраний гетьманом на раді в Глухові. Молодий, амбітний, з європейським кругозором, Розумовський мріяв про модернізацію. Він провів судову реформу, розділивши суди на земські, підкоморські та гродські, намагався впорядкувати військо, запроваджував європейські строї та вишкіл. Планував навіть університет у Батурині та домагався спадкового гетьманства для свого роду.

Але Петербург дедалі сильніше стягував шнурки. Катерина II, яка прийшла до влади 1762 року, не збиралася терпіти «малоросійську» автономію. 1764 року гетьманство ліквідували указом, Розумовського відсторонили, а Гетьманщину перетворили на звичайну губернію. Він доживав віку в Батурині, оточений розкішшю, але без реальної влади. Це був кінець цілої епохи — епохи козацької державності, яка так і не змогла стати повноцінною незалежною країною.

Павло Скоропадський — гетьман нової України

Майже півтора століття потому, у квітні 1918-го, в Києві на Всеукраїнському хліборобському конгресі понад шість тисяч делегатів проголосили гетьманом Павла Скоропадського. Це був не просто державний переворот — це була спроба навести лад у країні, яка після Лютневої та Жовтневої революцій у Росії, більшовицької навали та безсилля Центральної Ради поринула в анархію.

Скоропадський походив зі старовинного козацько-старшинського роду — його пращур Іван Скоропадський був гетьманом на початку XVIII століття. Народився 1873 року в Німеччині, закінчив елітний Пажеський корпус у Петербурзі, воював у російсько-японській та Першій світовій війнах, дослужився до генерал-лейтенанта. У 1917-му він українізував свій корпус і став отаманом Вільного козацтва. Консерватор за переконаннями, великий землевласник, він не поділяв соціалістичних експериментів Центральної Ради й бачив порятунок у сильній виконавчій владі, приватній власності та порядку.

Німецьке командування, яке контролювало Україну за Брестським договором, підтримало переворот: Центральна Рада виявилася надто слабкою й радикальною для їхніх інтересів. 29 квітня 1918 року Скоропадський проголосив Українську Державу замість Української Народної Республіки, розпустив Раду та земельні комітети, відновив право приватної власності на землю. Того ж дня в Софійському соборі його помазали на гетьмана. Країна отримала нового очільника з чіткою програмою: стабілізація, державне будівництво, повернення до національних традицій.

Сім з половиною місяців влади: реформи та державне будівництво

Правління Скоропадського тривало лише з 29 квітня по 14 грудня 1918 року — сім з половиною місяців. Але за цей короткий час вдалося зробити те, що не встигла Центральна Рада за значно довший період.

Уряд під головуванням Федора Лизогуба налагодив державний апарат, відновив роботу залізниць, пошти, поліції. Створили українську грошову систему та податки. У зовнішній політиці Україна встановила дипломатичні відносини з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Фінляндією, Польщею та іншими країнами, підписала перемир’я з Радянською Росією. Гетьман особисто відвідав Німеччину й зустрічався з кайзером Вільгельмом II.

Найбільші здобутки — у царині культури та науки. За ініціативи Скоропадського заснували Українську академію наук, два державні університети — у Києві та Кам’янці-Подільському, 150 українських гімназій. Відкрили Національну бібліотеку, Національний архів, Український театр драми та опери, державну капелу. Українська мова стала обов’язковою в державних установах та освіті. Це був справжній культурний ренесанс посеред війни та революції.

Але були й серйозні проблеми. Аграрна політика, яка повертала землю великим власникам, налаштувала проти гетьмана селянство. Залежність від німецьких військ обмежувала самостійність. Опозиція — від українських соціалістів до більшовиків — не дрімала. Скоропадський намагався балансувати, але час працював проти нього.

Ось коротке порівняння двох постатей, яких часто називають «останніми гетьманами»:

Після таблиці варто зазначити: обидва гетьмани діяли в умовах сильного зовнішнього тиску, але Скоропадський мав справу з набагато складнішою міжнародною ситуацією та внутрішнім розколом суспільства.

Падіння Гетьманату та зречення

14 листопада 1918 року, після капітуляції Німеччини, Скоропадський проголосив федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією — це стало останньою краплею. Уже наступного дня почалося повстання під проводом Директорії на чолі з Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою. Німецькі війська виводилися, гетьманські частини не витримали натиску. 14 грудня Скоропадський підписав акт зречення влади. У своїй грамоті він написав гіркі слова про те, що «Бог не дав мені сил» впоратися із завданням, і передав владу Директорії. Того ж дня він таємно виїхав до Німеччини.

В еміграції Скоропадський очолив гетьманський рух, згуртувавши консервативну частину української діаспори. Помер 1945 року в Меттені від ран, отриманих під час бомбардування. Його могила в Оберстдорфі досі нагадує про нездійснену мрію про сильну українську державу.

Спадщина останнього гетьмана

Сьогодні, коли Україна знову виборює свою незалежність і державність, постать Павла Скоропадського набуває нового звучання. Його коротке правління показало, як швидко можна збудувати інституції навіть у найважчих умовах — від академії наук до власної валюти. Водночас воно нагадало про небезпеку внутрішнього розколу та залежності від зовнішніх сил.

Кирило Розумовський завершив одну епоху — епоху козацької автономії. Павло Скоропадський спробував почати нову — епоху модерної української держави. Саме тому в офіційній українській історіографії та державній традиції саме він вважається останнім гетьманом України. Його досвід — це не лише сторінка минулого, а й урок для сьогодення: сильна виконавча влада, опора на національну культуру та прагматична зовнішня політика здатні творити державу навіть тоді, коли здається, що все втрачено.

Історія не повторюється дослівно, але імена й титули, які вона залишає, продовжують жити й нагадувати нам, звідки ми прийшли й куди прямуємо.