Аятола Алі Хаменеї керував Іраном як верховний лідер майже чотири десятиліття — з 1989 по 2026 рік. За цей час він перетворив країну на ключового гравця близькосхідної політики, одночасно посилюючи теократичний контроль усередині та підтримуючи антизахідні альянси за межами. Його правління поєднувало релігійний авторитет із жорсткою політичною владою, що визначило долю мільйонів іранців і вплинуло на регіональні конфлікти.

Народжений 19 квітня 1939 року в Мешхеді, він виріс у родині священнослужителя азербайджанського походження. Шлях від студента релігійних шкіл до найвищої посади в Ісламській Республіці пройшов через арешти, революцію, війну та численні кризи. Останні роки правління Хаменеї були позначені ескалацією протистояння з Ізраїлем і США, що завершилося його загибеллю 28 лютого 2026 року під час спільної військової операції.

Протягом 37 років Алі Хаменеї залишався центральною фігурою іранської політики, контролюючи збройні сили, ядерну програму та зовнішні зв’язки країни.

Ранні роки та формування світогляду

Алі Хосейні Хаменеї народився в священному місті Мешхед — другому за величиною в Ірані та важливому центрі шиїтського паломництва. Він був другим сином у сім’ї з восьми дітей. Батько, аятола Саєд Джавад, викладав у медресе та мав вплив серед місцевої улеми. Мати походила з родини релігійних діячів з Єзда. Родина належала до сеїдів — нащадків пророка Мухаммеда, що надавало Хаменеї додаткового релігійного статусу.

З чотирьох років хлопець вивчав Коран у традиційній школі-мактаб. Пізніше продовжив освіту в хавзі Мешхеда під керівництвом відомих викладачів, зокрема шейха Хашема Казвіні та аятоли Мілані. У 1958 році він переїхав до Кума — головного центру шиїтського богослов’я. Там слухав лекції аятоли Хомейні, майбутнього лідера революції. Саме в Кумі Хаменеї познайомився з ідеями ісламського активізму та почав брати участь у дискусіях про соціальну справедливість.

Політичне пробудження прийшло рано. У підлітковому віці він захоплювався ідеями Саїда Навваба Сафаві — засновника ісламської опозиційної групи. Хаменеї відвідував семінари, де поєднувалися релігійні та антимонархічні настрої. Це сформувало його погляд: іслам має стати основою держави, а не лише особистої віри.

Опозиція шахському режиму та арешти

З 1962 року Хаменеї активно приєднався до руху аятоли Хомейні проти шаха Мохаммеда Рези Пахлеві. Він поширював листівки, виступав на мітингах і критикував проамериканську політику Тегерана. Влада заарештовувала його шість разів. Деякі ув’язнення супроводжувалися тортурами та ізоляцією.

У 1970-х роках Хаменеї кілька разів перебував у вигнанні або під наглядом. Після повернення Хомейні з еміграції в лютому 1979 року він увійшов до складу Революційної ради — тимчасового органу влади. Це стало першим кроком до офіційної кар’єри. Хаменеї швидко здобув репутацію надійного соратника Хомейні та вправного організатора.

Революція 1979 року та перші посади

Ісламська революція перемогла в лютому 1979-го. Хаменеї обійняв низку ключових посад: заступник міністра оборони, представник Хомейні в Раді оборони, а згодом — командувач Корпусу вартових ісламської революції (КВІР). Він брав участь у переговорах під час іранської кризи заручників у посольстві США.

У 1980 році Хаменеї обрали депутатом парламенту від Тегерана. Його промови відрізнялися жорсткою риторикою проти «імперіалізму» та підтримкою «експорту революції». У жовтні 1981 року, після вбивства президента Мохаммада Алі Раджаї, Хаменеї висунули кандидатом на президентських виборах. Він переміг і обійняв посаду третього президента Ірану.

У 1981 році Хаменеї пережив замах на життя — вибух бомби, організований опозиційною групою. Вибух паралізував його праву руку, і з того часу він часто з’являвся на публіці з пошкодженою кінцівкою.

Президентство під час війни з Іраком (1981–1989)

Вісім років президентства Хаменеї припали на найкривавішу фазу ірано-іракської війни. Країна зазнала мільйонних втрат, економіка була підірвана, а міста — зруйновані ракетними ударами. Хаменеї активно підтримував КВІР, який став основою військової машини режиму. Він наполягав на продовженні війни до повної перемоги, хоча деякі радники пропонували компроміс.

У цей період Хаменеї зміцнив зв’язки з воєнізованими формуваннями та заклав основи майбутньої «осі опору» — мережі союзників у Лівані, Сирії, Ємені та Палестині. Після закінчення війни в 1988 році він підготувався до нової ролі.

Обрання верховним лідером у 1989 році

3 червня 1989 року помер аятола Хомейні. Рада експертів обрала 49-річного Хаменеї верховним лідером (рахбаром). Спочатку виникли сумніви щодо його релігійної кваліфікації — він не був повноцінним марджою (джерелом наслідування). Конституцію швидко змінили, прибравши цю вимогу. У серпні 1989 року Хаменеї офіційно вступив на посаду.

З перших місяців він почав консолідувати владу. Верховний лідер отримав контроль над збройними силами, судовою системою, державними ЗМІ та ключовими економічними структурами. Паралельно з президентом та урядом виникла потужна «тіньова» вертикаль влади, підпорядкована безпосередньо рахбару.

Внутрішня політика та придушення протестів

Хаменеї послідовно захищав принцип велаят-е фагіх — правління ісламського юриста. Будь-які спроби лібералізації чи реформ жорстко придушувалися. У 2009 році після спірних президентських виборів спалахнув «Зелений рух». Тисячі вийшли на вулиці Тегерана. Режим відповів арештами та силовими розгонами.

У 2019 та 2022 роках нові хвилі протестів — зокрема після загибелі Махси Аміні — знову були придушені. Хаменеї публічно підтримав силові структури та назвав демонстрантів «ворогами ісламу». Економіка страждала від санкцій, корупції та неефективного управління, однак режим зберігав контроль завдяки репресивному апарату та нафтовим доходам.

Зовнішня політика та «вісь опору»

За правління Хаменеї Іран активно розбудовував мережу союзників. Підтримка «Хезболли» в Лівані, «ХАМАС» у Газі, хуситів у Ємені та режиму Асада в Сирії стала стратегічним пріоритетом. Ці групи отримували фінансування, зброю та тренування через КВІР.

З 2022 року Іран почав постачати Росії безпілотники Shahed, які масово використовувалися в ударах по українських містах та енергетичній інфраструктурі. Це посилило міжнародну ізоляцію Тегерана та привернуло увагу до ролі Хаменеї у затягуванні глобальних конфліктів.

Ядерна програма залишалася головним інструментом тиску на Захід. Угода 2015 року дала тимчасове послаблення санкцій, але після виходу США з неї у 2018 році напруга зросла. Хаменеї неодноразово заявляв, що ядерна зброя не входить до планів Ірану, однак розвиток збагачення урану тривав.

Останні роки правління та ескалація 2025–2026

З віком Хаменеї все рідше з’являвся на публіці. Його промови ставали коротшими, а здоров’я — предметом чуток. У 2025 році конфлікт з Ізраїлем загострився до прямих ударів. Іран зазнав атак на ядерні об’єкти та військові бази. Хаменеї перебував у підземному бункері, намагаючись керувати країною дистанційно.

28 лютого 2026 року під час масштабної спільної операції США та Ізраїлю по Тегерану було завдано удару по комплексу, де перебував верховний лідер. Іран спочатку заперечував загибель, але 1 березня офіційно підтвердив смерть Алі Хаменеї. Йому було 86 років.

Спадщина та питання наступництва

Хаменеї залишив по собі сильно мілітаризовану державу з потужним КВІР, розгалуженою мережею регіональних союзників та значним досвідом виживання під санкціями. Водночас Іран опинився в глибокій економічній кризі, з високим рівнем еміграції молоді та накопиченим суспільним невдоволенням.

Після його загибелі Рада експертів обрала сина — Моджтабу Хаменеї — новим верховним лідером. Однак процес супроводжувався суперечками щодо спадковості влади та сумнівами щодо здоров’я та досвіду наступника. Тимчасово функції виконувала колегія з трьох осіб.

Джерела даних: Вікіпедія та BBC Ukrainian.

Аятола Хаменеї прожив життя, сповнене боротьби за ідею ісламської держави. Він зумів утримати владу довше за більшість сучасних лідерів, однак ціна цього виявилася високою: міжнародна ізоляція, економічні труднощі та кровопролитні конфлікти, що зачепили й Україну. Сьогодні Іран стоїть перед новими викликами — пошуком рівноваги між спадщиною «осі опору» та реаліями виснаженого суспільства.

Майбутнє країни багато в чому залежатиме від того, чи зможе нове керівництво уникнути повторення старих помилок і відкрити шлях до внутрішніх реформ.